Рецензии на фильмы и сериалы

"Аокігахара" або "Дзюкай" - ліс у Японії з досить сумною славою через самогубства, котрі там нерідко трапляються. Через цю славу про місце було складено чимало містичних історій, а згодом і знято фільми. Зацікавив він і західних кінематографістів, зокрема американського режисера Гаса Ван Сента, котрий зобразив ліс з філософсько-драматичного боку.
Сюжет розповідає про вчителя Артура Бреннана, який пережив втрату та приїхав до Японії з наміром закінчити життя у згаданому лісі, але зустрічає там загадкового японця
Критики фільм просто знищили, освиставши на Канському кінофестивалі, тоді як прості глядачі вирішили, що все не так однозначно. Безумовно, стрічку є за що сварити.З одного боку сюжет вибудований непогано, філософські та містичній елементи історії вписані в сценарій, але нерідко режисери авторського кіно залишають у своїх роботах купу недомовок, через які глядач змушений сам додумувати, що малося на увазі. Водночас, "Море дерев" цілком зрозумілий і не містить надмірних заумствувань, навіть деякі ходи є передбачуваними.З іншого боку протягом перегляду не покидає відчуття, деякої, затягнутості фільму. Також викликає запитання витривалість головного героя. Зрозуміло, що це філософська притча, та все ж...
Метью Макконахі у ролі Артура виклався переконливо. Непогано виглядав Кен Ватанабе в ролі японця Такумі. Ну, і не можна не згадати Наомі Воттс.
З точки зору візуалу "Море дерев", цілком, пристойне з доброю операторською роботою. В цілому, стрічка, безумовно, сподобається не всім, вона більше підійде шанувальникам авторського кіно.

В умовах обмеженості бюджету Колін Треворроу у першій своїй серйозній роботі, мабуть, високо стартонув, вочевидь, зробивши ставку на талант акторів та неочікуваний, загадковий та, подекуди, навіть абсурдний сценарій від Дерека Конноллі. Та все ж, основою картини "Беспека не гарантується" є кохання.
Популярний журналіст Джеф вже з десяток років закоханий у дівчину зі школи, і хоча його очікування не здійснюються він все одно не зраджує собі. Харизматична, молода та перспективна журналістка на ім'я Даріус, котрій не сидиться на місці, дивує своєю загадковою та незрозумілою історією, вганяючи у дилему: "Що з того є правда, а що вигадка?." Інші персонажі вносять свої частки витривалістю та самовіддачею або наївністю та простотою. Епізодичні ролі та другорядні сцени, дещо, доповнюють сюжет не перенасичуючи його. Жанр стрічки можна визначити, як мелодраматично-лірична інді-комедія. На усього протязі майже немає натяків на її фантастичність, хоча вона, тим чи іншим чином, повинна матися на увазі. Тему подорожей у часі часто використовують у кіно, але "Безпека не гарантується", мабуть, найбюджетніше її бачення від Треворроу. До речі, цікавим фактом є те, що висвітлена історія, нібито, заснована на реальних подіях, - подібне оголошення зявилося в одному журналі у 1997 році. Хоча, навряд чи, все закінчилося так, як у фільмі...

Для режисера кінострічки "Розлучення Надера та Сімін" Асгара Фархаді це вже не перша драма. Тут він виступає також і головним сценаристом. Зазвичай, це позначається на роботі, так як взаєморозуміння цих двох постатей грають не останню роль.
Сюжет фільму побутовий. Головні герої розлучуються з-за різних поглядів на їхню долю та майбутне місце мешканя.
Сприймати кіно, доволі, легко, не дивлячись на розділяючий менталітет.Виділяється дві сюжетні лінії: перша - згаданої родини, друга - бідної пари в очікуванні ще однієї дитини. Стрічкапро те, як одне рішення може змінити все, наочно та кардинально. Через бажання жити краще, всього-навсього. Сім'я вже не здається надійним оплотом та острівом у величезному океані чужих людей. Прийшов момент, коли все стає схожим, скоріше, на картковий будиночок, доля котрого залежить від основи, і лише маленький подих з однієї із сторін - і він зруйнується.
Про досвідчену акторську роботу мова, звісно, не йде. Фільм і так настільки тривалий та розмірений, без музичного супровіду та з такою операторською роботою, що здається частково документальним. Можливо, такрежисер хотів підкреслити реальність висвітлених проблем. "Розлучення Надера та Сіміт" не додає якихось вражень, та і у пам'яті, скоріш за все, надовго не залишиться.

У фільмі "Рок на віки" маємо змогу спостерігати історію однієї блондинки на ім'я Шеррі, котра мріє про Голлівуд, відчуваючи, що її покликання - співати. Тобто,сюжет дуже банальний і ясний з перших же хвилин, майже, кожній людині. Вся його плинність, звісно,супроводжуватиметься "рок-хітами" та дивними музичними постановками. Як виявилося, дана стрічка - це кіноадаптація однойменного бродвейського мюзиклу, поставленого за книгоюКріса Д`Аріенцо. На жаль, далеко не найкраща, швидше навпаки. Також, частково,можна зрозуміти про якість фільму, поглянувшися на список робіт самого режисера -Адама Шенкмана, котрими, по-правді, складно чи варто пишатися. Хоч автори іпостаралися задіяти по можливому максимуму відомих акторів та актрис, бачимо Расселла Бренда,Пола Джаматті,Кетрін Зета-Джонс,Мері Джей Блайдж,Алека Болдуіна,Тома Круза, цього разу вони ледь здатні змінити враження від проекту. Так, всі вищеозначені добре грали свої дивні ролі, але загал картини -величезна кількість кіношного кітча та типово американського гумору створюють враження, ніби творці хотіли пожартувати над сучасним кінематографом. Але більш ніж всі дурні сцени, награні гримаси, вульгарні жарти та жахливі ролі, зачепила сама претензійність фільму, його назва - "Рок на віки". Адже за всім цим удаваним пафосом та аморальністю, глядачеві нібито розповідають про силу рок-н-ролу та дух людини, котра віддана цій музиці.
Отже, стрічка "Рок на віки" про рок тільки за назвою, для справніж цінувачів легендарного музичного напрямку, будь він класичний чи основних течій та стилів, навряд чи знайдеться щось варте уваги, бо усюжеті немає жодного натяку на той самий рок, про який пліткують головні герої весь час, вдаючись, лише, до кітчу та вульгарних жартів.

Фільм "Президент Лінкольн: Мисливець на вампірів" взяв за основу книгу Сета Грема-Сміта з одноіменною назвою.
Власне кажучи, такий літературний жанр став, у свій час, чимось новим та почав вже відвоював місце на ринку.
Звісно, що кіно теж дотримували у жанрі Mashup, типово стилізованому для авангардної сучасності. У декого цей стиль не викликає нічого,крім дикого жаху. І таких немало, треба зауважити. Сенс його полягає у тому, що до всіма відомої книги або сюжету, які вже набридли своєю ідеальністю або шаблонністю, додаються елементи чогось типово сучасного, трешу врешті решт. Тобто,сама ідея фільму є вже маренням, але на смак і колір, як то кажуть...
Тимур Бекмамбетов - автор комерційних і, здебільше, позбавлених смаку фільмів, який став відомим у Голлівуді, а не на домашніх, історичних просторах, тай то, після його більш-менш вдалої роботи - "Особливо небезпечний".
Сюжет фільму розповідає про те, як хлопчина загоряється ідеєю помсти вампірам, згодом виростає та стає Авраамом Лінкольном, шукаючим можливості для її реалізації. Та й на цьому ще не все, кровососи стають причиною війни, тієї самої - Громадянської. Якщо глядача не збентежить зав'язка сюжету, то, мабуть, він або спить, або бухий, або це, дійсно, його дивилово. Стрічка перенасичена подіями маючи хронометраж 1:45 та, насправді, добре, що не довше. Враховуючи вищенаписане,залишається надія лише на батальні сцени та спецефекти, щоб виправдати хочь якісь очікування.
Загалом, фільм "Президент Лінкольн: Мисливець на вампірів", досить, посередній. З якими намірами була знята стрічка та яке ідеологічне навантаження несе у собі - сказати важко.

25 років потому, мабуть, був фільм близький до унікального. Який він "Беовульф" виробництва кінця ХХ століття.? Взята давня легенда, покладена на "Божевільного Макса" та зроблена спроба вичавити щось з сюжету, який, відверто кажучи, дуже шкутильгає. Звичайно, стрічку можна розглядати як тренування на розлад свідомості серед режисерів, сценаристів та музичних редакторів. Це все так страшно відтворено, що не ясно, як туди змогли затягнути Крістофера Ламберта, на той час, завдяки "Горцю", доволі, популярного актора.? Чогось вартого особистої відзнаки у фільмі не було помічено. Він сам по собі дивовижний або, скоріше, дивний, а тепер ще й антикварний, як для жанру фантастики.

Тому, хто стикався з твором письменника Голдінга "Володар Мух" сюжет здасться винятково знайомим. Іншим - знадобиться деякий час, щоб у всьому розібратися. Вихований на західних традиціях глядач відразу зрозуміє, що стрічку "Королівська битва" можна вважати своєрідним прототипом до цілого напрямку кінематографа. Вразливим фільм може здатися надто жорстоким.
Політкоректності теж ніякої не спостерігається - дівчиська такі ж навіжені та люті, як і хлопці, ріжуть один одного на шматки. Кров розтікається по острові, а залишитися повинен тільки один... Мораль у картині всього одна, і дуже проста - якщо видати всім і кожному бажаючому зброю, то ляжуть усі. А відморожені сучасні дітки - у перших рядах.
Кіндзі Фукасаку створив щось настільки виняткове, для свого часу звичайно, наскільки й дивне та не розкрите. Питання виникають під час усієї оповіді, а найбільш інтенсивно у фіналі.

Как всегда, придумать что-то новое нельзя. Сюжет сперли у Барбары Стрейзанд из фильма "Главное событие" (1979):
Хиллари Крамер, успешная производительница парфюмерии, разорена. Её управляющий сбежал в Южную Америку со всеми её деньгами и не оставил даже номера телефона. Долги Хиллари превышают её активы даже после продажи фирмы. На руках у неё остаётся гора неоплаченных векселей и контракт с неким Симпатягой Кидом, боксёром, одна из налоговых уловок сбежавшего менеджера.
Обнаружив, что является владельцем человека, Хиллари находит Симпатягу. Она даже не знала, что Кид несколько лет получал от неё по 250 долларов в неделю, и притом не выполнял свою сторону обязательств не проводил плановых боёв. Прошло уже четыре года с момента «матча, которого не было», когда Кид сцепился со своим противником до начала поединка в раздевалке и был дисквалифицирован. И с этого времени боксёр-неудачник не возвращался на ринг, а на средства, регулярно получаемые от Хиллари открыл частную автошколу на окраине с офисом, выстроенном в виде боксёрской перчатки.
Кид должен Хиллари деньги, на его имущество, включая автошколу, наложен арест, но даже оно не может покрыть долги бывшей парфюмерши. И тогда Хиллари решается на отчаянный шаг вернуть Кида на ринг, а сама становится его менеджером.

"Приховані фігури" є яскравим прикладом того, коли кінематографісти губляться в численних ідеях і посилах, котрі хочуть втілити на екрані. У результаті виходить каша з різноманітних подій та висловлених поглядів, на яку дивитися нецікаво.Дія фільму відбувається у 1960-х роках в період космічної гонки між США та СРСР. Перед глядачами історія трьох афро-американок, які працювали у НАСА та брали участь у реалізації важливих програм США, а також боролися за права чорношкірого населення країни
Стрічка вже помітно зіпсована у першій половині. Режисер Теодор Мелфі досить грубо і невміло кидає у глядача різноманітні факти про підготовку польоту на орбіту Землі першого американського космонавта, і паралельно розповідає про расову дискримінацію у Америці тих часів. Це подано настільки навязливо, що згодом починає набридати, а далі - відверто нервувати. Сценаристам, схоже цього було мало, тому згадали і про дискримінацію жінок, ну, і про євреїв в роки Другої Світової не забули. І лише у другій половині, коли їх трохи відпустило, перемкнулися на зображення космічної програми, тоді стає трохи цікавіше.
Сценарна слабкість фільму відвертає увагу від непоганих виконавців. А вони стараються: і Тараджі Хенсон, і Октавія Спенсер, і Жанель Моне. На других планах є Кевін Костнер та Кірстен Данст - актори добрі, але тут їм немає де розвернутись."Приховані фігури" був передбачувано номінований на Оскара як "кращий фільм року", але, можливо на щастя, пролетів повз нагороду.
В технічному плані стрічка задовільна - нічого визначного, але і явних провалів не спостерігається.
В цілому, картина дуже посередня та зовсім не обовязкова для перегляду. Автори замахнулися на зображення багатьох історичних моментів і фактів, які стосуються епохи президента Кеннеді, але через відсутність сценарної конкретики і через спосіб подачі, фільм виглядає відверто нудним. Сценаристи навіть забули пояснити глядачеві суть назви, то що вже казати про решту...

Это скорее фильм про Булгакова, а не про его книгу. Только авторы фильма немного ошиблись с интерпретацией. Мастер никогда не писал про дьявола, он писал только про Исуса. А гений самого Булгакова в том, что при всей на первый взгляд привлекательности Воланда это был таки дьявол. Который привел атеистов, в его иностранный шарм влюбившихся, к развалу страны и нищете своих республик в их безбожном стремлении к иностранцам с их голыми девками. И только это осознав, всё потеряв,те, кто поумнел, стали поворачиваться именно к Мастеру и его Исусу. Песня о "всех республиках мира в составе СССР" намекает на БРИКС :-)

Прикро, коли кінематографісти, які раніше показали себе умілими представниками свого ремесла, раптом дають маху. Як, наприклад, талановитий іспанець, котрий побудував успішну карєру в Голівуді і зняв не один якісний фільм в жанрі бойовика-трилера. При його послужному списку, від фільму "Пасажир" очікувалося щось такої ж якості. Але вийшло не так.
По сюжету колишній поліцейський Майкл Маккоулі, котрий працює страховим агентом щодня їздить на тій самій електричці та бачить тих самих людей. Але одного дня все летить шкереберть... Відбувається щось схоже на розіграш або невдалий жарт, але далі ситуація стає серйозною... "Пасажир" у сюжетному плані нагадує чимало фільмів, навіть талановитий актор Ліам Нісон, з яким режисер неодноразово співпрацював, власне, не може утримати все на своїй грі, бо інші відомі виконавці, зокрема, Віра Фармига, Патрік Вілсон та Джонатан Бенкс мають лише по декілька хвилин екранного часу і не встигають повноцінно розкритися. За великими рахунком, перша половина фільму знята навіть непогано - хай зі скількома наявними прогалинами, тримає у напрузі, операторська робота та монтаж зроблені на рівні. Але у другій половині, стрічка різко опускає планку якості - сюжет пускається берега і стає настільки дірявим і частково передбачуваним, що фільм стає важко сприймати серйозно. Чому не доопрацювали, а зробили ось так.? Це, мабуть одному режисеру зрозуміло. Отже, друга половина, майже, знищує картину, яка спочатку виглядала, як грамотно поставлений трилер з елементами бойовика. Саме через це "Пасажир" і став розчаруванням для багатьох, хоча й технічна сторона фільму непогана, й Ліам Нісон відпрацьовує. Почерк і дух попередніх робіт режисера залишився, але у сюжетному плані якість помітно впала. Дуже шкода.

Звичайно, далеко не всі екранізації робіт Кінга є вдалими, як і не кожна є якісною. Чи можна вважати екранізацію повісті "1922" успішною.? Події фільму відбуваються у вказаному у назві році, в американській провінції. Вілфред Джеймс живе на фермі разом з дружиною та сином, але ідилії у родині немає, до того ж обстановка починає загостюватися, коли земля переходить у спадок його дружині, що стає приводом для злочину, за який невдовзі приходить кара. Давній сюжет про карму здобув чергове втілення. Але, оскільки "1922" написав Кінг, події набувають більш зловісного забарвлення, а глядачеві надається можливість самому для себе визначити, що це: містика, чи проблеми з психікою у головного героя.
Режисером фільму виступив Зак Гілдіч. "1922" добре передає атмосферу: похмуре оточення, повільне, тягуче відчуття наближення неминучої розплати. Загальна похмурість підкріплюється психоделічною музикою, завдяки чому стрічці додається страху. І це при тому, що фільм майже камерний - більшість подій відбуваються на фермі, і лише зрідка дія переноситься деінде. Також слід відзначити відтворену атмосферу США першої половини 20-го століття: інтерєри будинків, машини, одяг, стилістика будівель - все витримано в дусі епохи.Томас Джейн в ролі Вілфреда виклався на відмінно: зовнішність, діалект, емоції передані дуже добре. До речі, Джейн вже не вперше грає в екранізаціях Стівена Кінга. Непогано зіграв Ділан Шмід роль сина головного героя, також можна відзначити Боба Фрейзера. Технічно картина поставлена теж добре: оператор справився: тут є пейзажі полів, правильно підібрані плани приміщень тощо. Звичайно, можна прикопатися за окремі сюжетні ходи та умовності. Та все ж вони не псують загальну картину.

В цілому, "1922" - непоганий трилер з похмурою атмосферою, доброю акторською грою та повчальним підтекстом. Хоча є цілком зрозумілим, що навряд чи кара переслідує кожного холоднокровного злочинця, а дехто взагалі уникає покарання. Який світ, такі й люди...

Отменив всё русское, выбрав капитализм и прекратив любое общение со своими братьями-славянами Чехия смогла полететь в космос но при этом вернувшисьв "каменный век" где в похожем на мусорный бак корабле ничего не работает и всё ломается, своя чешская связь через древний кнопочный телефон на проводе, и при этом нужно произносить рекламные слоганы "как в настоящей демократии". И тут наш герой встречает Юрия Гагарина в виде одинокого паука - страшного, какими рисуют всех русских, но такого же одинокого. И вместе они летят к светлому коммунистическому будущему среди звезд, после чего главный герой попадает в такой же похожий на мусорный бак корабль южнокорейцев которые так же отказались от всего, включая родных братьев северокорейцев и даже китайцев, и там герой окончательно понимает что именно он и вся Чехия потеряли

Жодна близькість до історичних подій не врятує художній твір, якщо він не є цікавим в плані сюжету, змісту та подачі. Бо саме таким є ірландський фільм "Вітер, що гойдає верес".Сюжет фільму розповідає про Громадянську війну в Ірландії на початку 1920-х років. Ця подія мала вагоме значення для Ірландії, оскільки заклала підвалини повної незалежності країни від Великобританії. У вирі цієї війни опиняється молодий Демєн ОДонован та його товариші Тематика фільму передбачала наявність інтриги та цікавої оповіді, а пристойний, як для ірландського кінематографу того час, бюджет у 8 млн.$ дозволяв підсилити все це гідними бойовими сценами. І просто диво, що врешті вийшла добіса нудна військова драма, перенасичена подіями, жодна з яких не несе якоїсь цікавості чи ваги. Ніби на екрані щось і відбувається: починається все з невеликих конфліктів ірландців з нахабними англійськими військовими, які постійно "пресують" місцевих, як результат - вривається терпець, розгортається партизанська боротьба, англійці ідуть на певний компроміс; підписується мирна угода між ними та повстанським керівництвом, що багатьма ірландцями сприймається як зрада; наступає розчарування, розгортання нової боротьби, і вже ірландці починають стріляти у ірландців, при чому в тих самих місцях, де ще вчора воювали проти окупантів. В теорії, це могло б виглядами цікаво, видовищно та трагічно.
Але режисер Кен Лоач промахав всю цікаву задумку. Дивитися на події нецікаво, історія головного героя подана сумбурно, бойових сцен практично немає, жахи війни не жахають. Доречі, деякі серйозні суперечки між Ірландією та Великобританією не вирішені й досі. Акторська гра хоч і прийнятна, але на межі ніякої. І це при тому, що головну роль виконав Кілліан Мерфі, який вже тоді був відомий завдяки низці пристойних фільмів. Найбільше шокує візуальна частина, через свою убогість. Картинку, яка перенасичена зеленими тонами, ще можна назвати більш-менш прийнятною, хоча це рівень серіалів, а не авторського кіно. Оператор, судячи зі всього, взагалі не парився, хоча ним був Баррі Екройд, який пізніше набагато краще проявить себе. Про низьку якість режисури свідчить ще й відсутність атмосфери епохи, незважаючи на реквізит; автентичні костюми, ірландські хатки, пара автомобілів в стилі 1920-х тощо. Але це не вражає.

Висновок - "Вітер, що гойдає верес" - дуже слабенька військова драма. Є деякі непогані моменти і риси, але, мабуть, потрібно бути ірландцем, щоб цей фільм сподобався.

Висвітлення форми визнання складного зовнішнього світу в обрамленні історії-фентезі зробив режисер Ава ДуВернай у стрічці "Складки часу", побудованій на основі однойменного роману письменниці Мадлен Л'Енгл. Стрічка оповідає історію юної Маргарет та її пятирічного кузена Чарльза. ЇЇ батько видатний астрофізик загадково зник. Над ними іноді сміються у школі, а дівчинка вже стикається з проблемами дорослішання, саме в цей час відбувається їх знайомство з методою мандрівок у часі та просторі, і з'являються натяки на те, що їх батько живий.
Однозначно можна сказати, що, так чи інакше, основні поняття стрічки автори намагались спростити та повернути обличчям до жанру дитячого кіно. Фільм не переобтяжений вигадливими діалогами та не наповнений занадто складними символами. Сюжетна лінія розвивається неквапливо і лінійно, проте з явно вираженими змістовними акцентами, які потрібно зрозуміти дитині. Це і акцент на унікальності кожної особистості, яка не повинна тяжіти до певних усталених підліткових стандартів успішності, і дилему між зрадою заради влади і коханням до близьких, і просто відчуттям радощів дитинства, і багато інших акцентів. Можна сказати, що все саме цікаве відбувається на загадковій планеті, проте інша частина хронометражу підводить історію до кульмінації. Декого можуть порадували спецефекти - їх не занадто і вони дозволяють відчути емоційні переходи картини. Разом з тим,у кольоровій гамі та, дещо, і у настрою, творці стрічки майже копіюють релігійне кіно та проспекти місіонерських організацій. Образи стрічки, чи то позитивні емоцій та персонажі, чи то приклад зла або негативу - нарочито правильні, просвітлені або знегативлені, проте достатньо завершені. Акторський склад у більшості виконав свою місію - глядач має змогу побачити Опру Вінфри, Різ Візерспун, Минди Калінг та Кріса Пайна.
Як висновок - "Складки часу" виглядають майже ідеальною стрічкою, якщо мова йде про дитяче кіно для молодшого і середнього шкільного віку, хоча і для самих маленьких вона буде саме тою старою та доброю кіноказкою про боротьбу добра і зла, часто далеко не абстрактного, а дорослих може зацікавити як екскурс в чарівний світ дитинства.

Недавний успех адаптации One Piece от Netflix вселил надежду, что анимационные сериалы могут рассчитывать на достойное воплощение в лайв-экшене и что у культового проекта «Аватар: Легенда об Аанге» есть шанс. После провала полнометражного фильма М. Найта Шьямалана 2010 года казалось, что в игровом формате Аанг уже не появится на экранах и так и останется анимированным персонажем. И вот на помощь приходит главный стриминг планеты и меняет формат из полного метра в многосерийный проект, чтобы найти свою основу и отразить то, что делало оригинал великолепным и столь любимым у аудитории.

В мире «Аватара» люди способны покорять стихии, а каждый из народов, населяющих его, возносит одну из четырех Огонь, Воду, Воздух или Землю. Для поддержания гармонии и баланса раз в сто лет в одном из народов перерождается так называемый Аватар, человек, способный управлять всеми стихиями. События сериала разворачиваются для нас в тот момент, когда Аватар должен появиться в племени воздушных кочевников, однако судьба, предназначенная новому избранному, мальчику Аангу, ему самому кажется пугающей и нежеланной. Аанг сбегает из храма, где проходит обучение, но в очень неподходящий момент: грядущее перерождение Аватара побуждает народ Огня развязать войну, чтобы стать главенствующей в мире цивилизацией

Одной из главных причин, почему экранизация Шьямалана в свое время была встречена негативной реакцией, стало так называемое «обеление» персонажей. Мир «Аватара» во многом вдохновлен восточной культурой, традициями и даже историческими событиями, и потому каст фильма казался создателям оригинального сериала Nickelodeon даже оскорбительным, а самой картине мешало почувствовать себя аутентичной. Netflix исправляет ошибки предшественника: главные и многие второстепенные роли в его адаптации исполняют актеры азиатского происхождения и из коренных народов Америки.

Конечно, основное внимание среди них приковано к титульному персонажу, Аангу, роль которого в новой адаптации исполняет Гордон Кормье. И юный актер справляется со своей задачей на полную: его Аанг забирает все симпатии с первого появления на экране своим очарованием, добротой и искренней улыбкой. Вместе с тем, когда того требует сюжет, он тут же забывает об играх и дурачестве и идет сражаться с врагами, полностью концентрируясь на бое и на защите близких ему людей. Образ юного мага воздуха чем-то напоминает его недавнего предшественника на Netflix, непоседливого и юркого Луффи из сериала «Ван-Пис», такого же непосредственного в своем жизнелюбии и радости. Невольно думаешь о том, какая из этих двух мальчишек вышла бы команда.

Гордон и сам несколько соотносит себя со своим героем в его эмоциях. «Я и Аанг этакие счастливые мальчишки. Иногда мне кажется, что я чувствую себя слишком счастливым, и в этом, наверное, наше с ним сходство». И несмотря на то что на съемочной площадке Кормье веселится, подобно самому Аангу в храме магов воздуха, выделываясь своими способностями, актер относится к делу серьезно. Подобно другим актерам команды он на протяжении шести недель тренировался в специальном лагере, чтобы исполнять трюки в шоу. При этом его юные коллеги Даллас Лью и Йен Аусли, играющие боевых парней принца Зуко и Сокку, уже были мастерами боевых искусств, но всем актерам пришлось вместе изучать различные стили боя, характерные для магов всех четырех стихий.

И эта основательная подготовка актеров и закадровой команды постановщиков очень заметна: боевые сцены в сериале неизменно приковывают внимание и не кажутся чем-то скучным и сделанным на автомате. Кроме того, все это происходит в захватывающих дух локациях. Конечно, невооруженным глазом мы, избалованные многообразием контента последних лет, сразу видим компьютерную графику и спецэффекты, но графика эта роскошна, красочна и действительно навевает ощущение другого, не нашего мира.

Красиво, весело, задорно именно так хочется сказать про нового «Аватара». Поклонники оригинального шоу возлагают на него большие надежды, и мы от них не отстаем. Посмотрим, как справились с задачей создатели проекта в восьмисерийном премьерном сезоне.

"Крізь сніг" - міжнародний кінопроект, знятий у Чехії за південнокорейські гроші, корейським режисером. У фільмі зіграли американські, британські та корейські актори, в основі сценарію французька графічна новела ,тобто комікс. Про що ж фільм.? У альтернативному 2014-му році боротьба людства з глобальним потеплінням призвела до глобального замерзання. В результаті все живе на планеті вимерло, крім невеликої групи людей на поїзді, що їде через крижану пустелю без зупинки. Їде вже 30 років і за цей час на ньому сформувалось мініатюрне суспільство, де панує тоталітарний режим. Врешті-решт, на поїзді визріває революція Що ж сюжет по-своєму оригінальний, хоча ідею глобального замерзання вже доводилось раніше бачити у кіно. Але головне запитання як усе це подано. Ось з цим у стрічці певні проблеми. Логіка фільму не стійка до критики. Наприклад - вставити сцени, де б "робочий клас" працював, творці забули, тому мета повстання більше схожа на бажання низчого класу помінятися з владою місцями, а не на боротьбу за справедливість. Все починається, коли "революціонери" дізнаються, що охорона озброєна автоматами без патронів, але далі виявляється, що патрони у правлячої верхівки таки були і чому їх не видали таємниця сюжету. Це деякі дивності перших 30 хвилин, далі їх буде ще більше. Удійстві приймали участь досить відомі і непогані актори. Кріс Еванс зіграв Кьортіса - лідера революції, Тільда Суїнтон - харизматичну шизоїдну дуру, представницю тоталітарної влади, Еду Гаррісу знову доручили роль головного негідника та конструктора поїзда, де відбуваються події. Звичайно, авторів фільму можна було би похвалити за цікаву ідею. Поїзд це такий собі світ у мініатюрі. Але зробити свою ідею логічною вони не захотіли.У підсумку, "Крізь сніг" - сюжетно малологічний фільм на тему постапокаліпсису, котрий якимось дивом непогано окупився, отримав непогані оцінки та став основою для серіалу за своїми мотивами.

Щось незрозуміле сталося зі знаменитим режисером Крістофером Ноланом. Виник збій у автора чудових фільмів. Наче зявився самозванець, який не знає, як знімати хороше кіно. Можливо, Нолан просто заліз не на свою територію знімати фантастичні фільми та історичні військові драми не одне й те саме. Але він все ж таки взявся знімати про Дюнкеркську операцію, один з найвідоміших епізодів Другої Світової Війни, хоча по суті це був ганебний відступ, успішна евакуація зберегла життя сотням тисяч військових. Так що ж вийшло у Нолана? Фільм умовно розділений на 4 сюжетні лінії. Перша лінія історія британського солдата-придурка та його побратимів аналогічного рівня інтелекту. Вже на узбережжі вилазить друга лінія про британського командира-ідіота, який займається не організацією оборони, підтриманням порядку серед солдатів чи контролем за проведенням евакуації, а виголошенням епічних промов одному зі своїх підлеглих. Тим часом у повітрі над морем утворюється третя лінія, у якій пілоти трьох британських літаків, одним з яких керує Том Харді ведуть періодичні нудні бої проти чотирьох з половиною німецьких літаків. Персонажі даної сюжетної лінії роблять хоча б якийсь внесок у боротьбу проти нацистів. Четверта лінія це британський рибалка, у якого військові хотіли реквізувати корабель для потреб армії. Але власник виявився гордим, сам набрав рятувальних жилетів і погнав у Дюнкерк, допомагати евакуації.У підсумку, британська армія у фільмі "Дюнкерк"- це кодло дурнів, боягузів та егоїстів. Ні тобі злагоджених дій солдатів, ні допомоги товаришам, ні порятунку, ні самопожертви. Але, схоже, цього Нолану було мало, і, вживши додаткових заходів зробив сюжет фільму нелінійним. Події хаотично скачуть взад-вперед, одні і ті ж самі моменти показані з позицій різних персонажів.
Гаразд, сюжет і його подачу промахали. Що ж там з акторською грою? Частково через сумбурну подачу подій, частково тому що персонажі абсолютно не прописані, в них немає ні передісторії, ні мотивації. І якби не обличчя відомих акторів, їх взагалі не можна було б відрізнити. Навіть талановитий Том Харді і той безликий. Фільм могли би врятувати сцени боїв і військова атмосфера. Пристойний бюджет в 100 млн. доларів і вибрана історична тематика дозволяли створити воістину епічний і масштабний фільм. Ага! Сцени повітряних боїв нудні і нецікаві. Бомбардування на суші тим більше. Масштаб не відчувається взагалі. Режисер наплював навіть на деталі Дюнкерк виглядає красивим і охайним, хоча має бути пошкодженим снарядами. А що з атмосферою? Немає, розтанула у вищезгаданих сюжетних подачах. Не наважилися навіть кров показувати, а постійні бомбардування на узбережжі закінчуються нечисленними втратами, так що пройняти глядача жахами війни "Дюнкерк" не здатен. Коротко про історичну достовірність: надпис в кінці титрів дає чітко зрозуміти, що сюжет фільму не включає ні реальний перебіг подій, ні історичних персонажів. Просто експлуатує відому тему.
З технічної сторони фільм більш-менш пристойний та й оператор, наче, старався. Але уцілому вийшло кінорозчарування від Крістофера Нолана. "Дюнкерк" відверто слабенький у всіх сенсах фільм, який на додачу в основному негативно показує ветеранів Другої світової. Залишається лише дивуватися позитивним відгукам критики і результатам прокату.

В історії Польщі, як, мабуть, і у кожної країни, вистачає справ про розслідування серійних убивств. І хоч історія Здислава Мархвицького, прозваного в народі "Вампіром" не була найстрашнішою з усіх, все рівно факти не можуть не шокувати роки злочинної діяльності, більше десятка підтверджених убивств, наявність змови за участю кількох осіб, гучне і заплутане розслідування Не дивно, що ця історія знайшла відгук в польському кінематографі. Отже,Польщу у 1970-і роки накрила серія жорстоких убивств жінок. Міліція ніяк не може знайти винуватця, поки за справу не береться недосвідчений Януш Ясинський, якому таки вдається знайти підозрюваного, однак, у слідчого немає прямих доказів провини ймовірного винуватця Слід відзначити, що хоча сюжет фільму "Я вбивця" побудований на історії Мархвицького і включає чимало реальних фактів розслідування, кінострічка є в першу чергу художньою імена людей змінені, чимало важливих подій опущено
Звичайно, дотримання історичних фактів в даному випадку не грає суттєвої ролі, головне щоб була цікава історія. І ось, власне, з подачею сюжету у фільму є серйозні проблеми. Якщо на початку все більш-менш ясно, то вже в другій половині стає
незрозуміло, що відбувається, чому персонажі роблять те, що роблять. Деякі сюжетні ходи, здається, існують лише для того, щоб розтягнути і так завеликий 2-годинний хронометраж. На додачу, сценарист нагнав туману на історію слідства, і після перегляду фільму незрозуміло, чи підозрюваний дійсно убивця, чи просто невинний цап-відбувайло, якого брудні міліціянти відправили на шибеницю, щоб замяти справу і забезпечити собі славу та карєрний ріст. Незважаючи на те, що фільм польський, поляки у ньому представлені в досить неприємному світлі навколо суцільні пороки: пянство, подружні зради, корупція, вбивства Звичайно, чорнуха потрібна для створення атмосфери похмурого детективу, але навіть з цим у тут не склалося. Режисер явно хотів закосити під жанр нео-нуарного детективного трилера, як у "Зодіаку" або у "Прогулянці серед могил". Але, проваливши сюжетну частину, творці провалили і стилістичну картинка у фільмі сірувата і безрадісна, викликає лише нудьгу; оператора залишили без знімальних кранів, тому показати якісь цікаві плани він не зміг, залишалось лише періодично трусити камерою. Актори теж не витягують фільм, бо не показують визначної гри. В цілому, фільм "Я вбивця" вийшов досить нудним і нецікавим. Його не вийде порекомендувати ні шанувальникам детектива, ні польського кіно в цілому.

Фільм Крістофера Лендона той випадок, коли початкова негативна реакція після перегляду згодом пом'якшується, і починають згадуватися позитивні моменти картини. "Щасливого дня смерті" це підлітковий мікс "Дня бабака" та "Хелловіна". Старша аудиторія, що в темі жанру, нічого нового для себе не відкриє. Але фільм однозначно припаде до душі тим, кому не комільфо дивитися оригінали 70-90х років минулого століття. Стрічкадовго зав'язується. Протягом перших тридцяти хвилин автори настільки прагнуть розкрити головну героїню Трі Гелбман та її оточення, що, здається, забувають про основну тему фільму. Тому адекватний хронометраж, що відведено під ключові події, втоптує розв'язку в фінальні титри та залишає глядачеві простір для польоту думки. Вправно нагнітаючи загальну інтригу картини, режисер не вберігся від прийомів слешера. Тому в зловорожій тиші клішовано щось скріпить, час від часу, а із-за рогу передбачувано вистрибує вбивця. Джессіка Рот у свої, на той час, 30 років дуже непогано вписалася в роль студентки. У той же час, первісний образ її героїні занадто глибоко занурився у стервозність так, що навіть перед фінальною розв'язкою, коли за сценарієм персонаж проходить своєрідне переродження, глядачеві важко повірити в щирість її почуттів.